Казка про кошеня на ім'я "Сніжок"

 

Жили-були тато Толя, мама Тата. І було в них три донечки: Катюша, Валюша і маленька Ната. Старші дочки ходили до школи, багато уже знали, багато вміли. А маленька Ната часто залишалася дома одна й дуже нудьгувала. Дівчинка була добра й дуже допитлива.

         Мама і тато дуже любили маля. Щоб Ната не сумувала й не відволікала сестер від навчання, вони купили їй кошеня. Назвали його  Сніжок. Воно було білосніжне й пухнасте, як грудочка снігу, носик був рожевий. Тільки два ґудзиночки - віченьки небесно-блакитного кольору здивовано дивилися на хазяйку.

         Звіттоді Наточка навчала Сніжка всьому, що вже знала й вміла, годувала його молочком, побудувала йому затишний будиночок. Разом із мамою вони купали свого улюбленця, розчісували йому пухнату шерстку, зав'язували шовковий блакитний бантик.

Одного разу тато Толя трохи затримався на роботі. А коли повернувся, знайшов заплакану Нату й засмучену маму Тату. Сніжок зник. Весь день плакала Ната,  мама Тата збилася з ніг, щоб відшукати улюбленця.  Безнадійні пошуки скінчилися. Мама з дочкою схлипували на дивані, коли уявляли собі, як бродить їхній улюбленець по вечірньому місту, як ховається зі страху від собак, як голодний він ходить біля сміттєвого бака.

         Сльози градом котилися по обличчю Нати, схлипувала потайки й Тата. Раптом вони почули тихий писк. Тато відразу усе зрозумів. Він повільно підійшов до великого вазону, що стояв на підлозі. З темряви на нього дивилися два небесно-блакитних віченьки. Просто Сніжок удень намагався з'ясувати: що ж усередині такого великого горщика?

         Скільки радості було в родині. Сніжка пестили, цілували, обіймали. Увечері тато Толя порадив мамі Таті купити маленькій донці іграшкового кота. Мама відразу зрозуміла, що так Ната не буде занадто прив'язана до Сніжка. Вона часто погоджувалася з мудрими порадами тата. Іграшковий кіт був шикарний, пухнатий, смугастий. Ната запросила своїх подружок, щоб показати нову іграшку. Свято вдалося на славу.

         Щодня Ната й Сніжок  навчали кота Леопольда всьому, що вже вміли самі. А коли Сніжок ішов у свій будиночок, Ната спокійно читала Леопольдові свої улюблені книжки "Хто сказав няв?", "Вусатий-смугастий".  Леопольд  був дуже вдячний слухач. Лежить, не ворушиться. Сніжок часто грівся пліч-о-пліч зі своїм новим другом, що поводився трохи дивно. Леопольд ніколи йому не заперечував.

         Одного вечора після довгих пошуків по квартирі ані мама, ані тато, ані Ната, ані сестрички не знайшли Сніжка. Більше ніхто не плакав, не бентежився. Усі пам'ятали історію з вазоном і завзято шукали його. Мама з Натою вийшли на вулицю. Подружки оточили Нату й розповіли їй, що бачили, як Сніжок  заглядав у двері старого підвалу. Діти з мамою тихенько спустилися вниз. У старій картонній коробці спав Сніжок. Довкола нього, ховаючи носики в його шерстинку, спали четверо маленьких кошенят. Мама з Натою поглянули одна на одну, зрозуміло усміхнулися й тихенько вийшли з підвалу.

         Тепер і тато, і мама, і сестри, і Ната, і її подружки раділи тому, що допитливий Сніжок зараз дуже потрібний недавно народженим кошенятам, вони вірили, що він навчить малят усьому, що він уже вміє сам.

Заспокоєна й горда Ната повернулася додому, розповіла усе своєму іграшковому Леопольдові, міцно обійняла його й вони заснули до ранку.