Перекреслені малюнки, розкидані настільні ігри та
зруйнований конструктор. На маленькому обличчі- обурення та сльози відчаю. На
нашому – безпорадність та «Ну скільки вже можна?».
А давайте поглянемо на ситуацію очима дитини.
До 7 – 8 років дітям характерне егоцентричне мислення,
тобто невміння стати на чужу точку зору. Егоцентризм пов'язаний із дозріванням
мозкових структур і притаманний дітям незалежно від їх країни походження або
статку батьків. Вперше на цю особливість звернув увагу швейцарський психолог
Жан Піаже у 1920-30-х роках, провівши цікавий експеримент з іграшкою і горою.
Дитині показували макет гори з будиночками і деревами з усіх боків. Ретельно
оглянувши макет, дитині пропонували сісти на стілець перед макетом і описати
те, що вона бачить. Дитина описувала ту частину гори, яка була перед нею. Після
цього з іншої сторони гірського ландшафту на стілець садили іграшку і просили
дитину описати те, що бачить іграшка. У відповідь на це дитина знову описувала
те, що бачить вона.
Тобто нашим дошкільникам може бути дуже складно
зрозуміти, що у інших є свої бажання та потреби. І як наслідок – гостра
емоційна реакція н6а програш! Адже в цей момент Всесвіт дитини звужується до
розміру розкиданого конструктора.
Але як реагувати нам, батькам, на «В мене не виходить!»,
«Я так більше не граю!» або !Це ти винна!».
Давайте поглянемо у дзеркало: а як ми реагуємо на свої
маленькі і великі програші? Коли спалили гречку, запізнилися на потяг, або
проспали зустріч? Ми звинувачуємо інших, картаємо себе почуттям провини або
продовжуємо спроби, тому що «з ким не буває»? а тим часом маленькі спостерігачі
мотають на вус всі наші «Блін, ну так завжди!», щоб присвоїти собі ось цю нашу
невіру в себе і підсвідомо відтворювати її як свою.
Ми ж пам’ятаємо, що діти беруть приклад з нашої
поведінки, скільки разів ми б не пояснювали, як правильно і як треба. Так і з
грою. На початку ми даємо можливість нашому дитинчаті виграти один – два рази.
При цьому ми коментуємо власний програш: «Ну нічого, на цей раз я програла. Але
наступного разу я спробую іншу стратегію!» або «Мені шкода, що я програла.
Проте я вмію пірнати із закритими очима. Так?». Таким чином ми демонструємо
дитині спокійну (!) і продуктивну реакцію на програш.
Тепер настає наша черга вигравати. Отримавши цінний
досвід програшу, дитина не стає жертвою або потерпілим. Ми її не втішаємо і тим
більше не звинувачуємо конструктор або інші речі. А скоріше даємо дитині право
на вираження відчаю від поразки, легалізуємо її розчарування, адже ми точно
віримо, що вона впорається! Критика, зневіра і «Ти що, не розумієш?» не
працюють. А ось щира підтримка – в самий раз! Як ми можемо підтримати дитину,
яка гостро переживає поразку?
«Давай спробуємо ще раз!»
«Слухай, а мені було справді не
просто у тебе виграти!»
«З кожним разом ти граєш все
краще і краще!»
«Програють (помиляються) всі,
навіть дорослі. Це нормально. Так ми стаємо сильніше».
«А давай разом подумаємо, як ми
можемо вирішити цю ситуацію» (якщо дитина щось зламала, розлила тощо)
Хіба не це нам хочеться почути
від інших, налажавши у черговий раз?
Дитина готова прислухатись і слідувати правилам гри ближче до п’яти років
(рухливі ігри, настільні ігри тощо). Це дозволяє їй легше адаптуватися до
школи, яка є однією великою грою за правилами. Втім, як і життя!
Перекреслені малюнки, розкидані настільні ігри та
зруйнований конструктор. На маленькому обличчі- обурення та сльози відчаю. На
нашому – безпорадність та «Ну скільки вже можна?».
А давайте поглянемо на ситуацію очима дитини.
До 7 – 8 років дітям характерне егоцентричне мислення,
тобто невміння стати на чужу точку зору. Егоцентризм пов'язаний із дозріванням
мозкових структур і притаманний дітям незалежно від їх країни походження або
статку батьків. Вперше на цю особливість звернув увагу швейцарський психолог
Жан Піаже у 1920-30-х роках, провівши цікавий експеримент з іграшкою і горою.
Дитині показували макет гори з будиночками і деревами з усіх боків. Ретельно
оглянувши макет, дитині пропонували сісти на стілець перед макетом і описати
те, що вона бачить. Дитина описувала ту частину гори, яка була перед нею. Після
цього з іншої сторони гірського ландшафту на стілець садили іграшку і просили
дитину описати те, що бачить іграшка. У відповідь на це дитина знову описувала
те, що бачить вона.
Тобто нашим дошкільникам може бути дуже складно
зрозуміти, що у інших є свої бажання та потреби. І як наслідок – гостра
емоційна реакція н6а програш! Адже в цей момент Всесвіт дитини звужується до
розміру розкиданого конструктора.
Але як реагувати нам, батькам, на «В мене не виходить!»,
«Я так більше не граю!» або !Це ти винна!».
Давайте поглянемо у дзеркало: а як ми реагуємо на свої
маленькі і великі програші? Коли спалили гречку, запізнилися на потяг, або
проспали зустріч? Ми звинувачуємо інших, картаємо себе почуттям провини або
продовжуємо спроби, тому що «з ким не буває»? а тим часом маленькі спостерігачі
мотають на вус всі наші «Блін, ну так завжди!», щоб присвоїти собі ось цю нашу
невіру в себе і підсвідомо відтворювати її як свою.
Ми ж пам’ятаємо, що діти беруть приклад з нашої
поведінки, скільки разів ми б не пояснювали, як правильно і як треба. Так і з
грою. На початку ми даємо можливість нашому дитинчаті виграти один – два рази.
При цьому ми коментуємо власний програш: «Ну нічого, на цей раз я програла. Але
наступного разу я спробую іншу стратегію!» або «Мені шкода, що я програла.
Проте я вмію пірнати із закритими очима. Так?». Таким чином ми демонструємо
дитині спокійну (!) і продуктивну реакцію на програш.
Тепер настає наша черга вигравати. Отримавши цінний
досвід програшу, дитина не стає жертвою або потерпілим. Ми її не втішаємо і тим
більше не звинувачуємо конструктор або інші речі. А скоріше даємо дитині право
на вираження відчаю від поразки, легалізуємо її розчарування, адже ми точно
віримо, що вона впорається! Критика, зневіра і «Ти що, не розумієш?» не
працюють. А ось щира підтримка – в самий раз! Як ми можемо підтримати дитину,
яка гостро переживає поразку?
«Давай спробуємо ще раз!»
«Слухай, а мені було справді не
просто у тебе виграти!»
«З кожним разом ти граєш все
краще і краще!»
«Програють (помиляються) всі,
навіть дорослі. Це нормально. Так ми стаємо сильніше».
«А давай разом подумаємо, як ми
можемо вирішити цю ситуацію» (якщо дитина щось зламала, розлила тощо)
Хіба не це нам хочеться почути
від інших, налажавши у черговий раз?
Дитина готова прислухатись і слідувати правилам гри ближче до п’яти років (рухливі ігри, настільні ігри тощо). Це дозволяє їй легше адаптуватися до школи, яка є однією великою грою за правилами. Втім, як і життя!
Комментариев нет:
Отправить комментарий