Казка про самотнього їжачка

 (для малюків, яких не приймає дитячий колектив)

 У великому й гарному лісі жив собі їжа­чок. Та от біда — не мав він зовсім друзів... Сміялися з нього всі звірята через те, що він не такий пухнастий, як вони. Глузува­ли з того, що він маленький та сірий, колю­чий та на коротеньких ніжках, навіть із того, що коли він згортався клубочком, то був ще й товстий!

Ви навіть уявити собі не можете, які жахливі прізвиська вигадували для нього щодня звірята: Ведмедик, Білочка, Зайчик та інші. А одного разу зробили навмисно для їжачка таку капость: вирили глибоку яму, загорнули її опалим листям та гілками й покликали їжачка гратися та й заманили до ями. Звичайно, малий впав туди й дуже забив лапку. А наступного дня звірята ще дужче сміялися з того, що він куль­гав на хвору лапку, й від цього його хода стала схожа на качину. Образився їжачок і пішов геть у гущавину лісу. Йшов він, йшов та раптом зрозумів, що заблукав. Спробував визирнути через густу траву, щоб шлях розгледіти, та дарма — лапки ж коротенькі, та й сам він маленький. Кликати на допомогу нікого, друзів немає...

А звірятам стало зовсім нічого робити, бо зник той, із кого вони постійно глузували. Знущатися не було з кого, й недавні друзі геть пересварилися. Вони почали висміювати один одного.

—Чого це ви з мене смієтеся?! — обурився Ведмедик. — Я ж не їжачок якийсь! — І раптом Ведмежа зрозуміло та навіть здивувалося, якими влучними й точними були його слова. Саме в цю мить він опинився на місці їжачка.

— Клишоногий! Клишоногий! — кричали разом Білочка та Заєць.

—Припиніть!

Але звірята не вгамовувалися. Вони знайшли собі нову жертву для своїх негарних жартів. Зрозумівши це. Ведмедик образився й пішов від них геть.

«Ось і немає в мене друзів, нікому я тепер не потрібен,— сумував він». Сльози застилали йому очі, й він не помітив, як перечепився і впав, вдарившись дуже боляче.

—Ой-ой-ой! Як боляче! Допоможіть!

Але довкола було тихо-тихо, ніхто не поспішав йому на допомогу, і знов він згадав їжачка. Як йому, мабуть, було боляче й самотньо.

А тим часом їжачок намагався віднайти дорогу додому. Побачивши Ведмедика він дуже зрадів, що хоча б хтось нарешті зустрівся йому на шляху.

- «Зараз він почне з мене сміятися, що я такий вайлуватий та клишоногий»,— подумав Ведмедик. Але замість цього їжачок лагідно посміхнувся та погладив лапкою забите місце. Біль одразу вщух, а Ведмедику стало дуже-дуже соромно за свої попередні вчинки щодо їжачка.

— Я ніколи тебе більше не скривджу! — промовив він. — Що я можу для тебе зробити?

І дізнавшись, що їжачок заблукав у лісі, з радістю провів його додому. Дорогою вони багато розмовляли та сміялися. А Ведмедик зробив для себе важливе відкриття, що не обов'язково насміхатися з того, хто зовні не схожий на тебе для того, щоб розвеселитися.

Наступного дня, побачивши їжачка та Ведмедика разом,— Білочка закричала:

—Дивіться! Клишоногий розмовляє з Колючкою!!!

—Які ж вони смішні, хі-хі-хі! — підтримав її Зайчик.

—Не ображайте мого друга,—заступився за їжачка Ведмедик. — Якби ви мене не образили, то я б ніколи не дізнався, що їжачок вміє лікувати хвороби.

—Ну, той що,— вигукнув Зайчик.— Ми зі зрадниками не граємося!

—Але ж це ви мене образили, а не я вас,—відповіло Ведмежа, та я на вас зовсім не ображаюся, завдяки вам я дізнався, що не обов'язково ображати когось тільки за те, що він не схожий на всіх нас.

—А, ну вас,— вигукнула Білка.— Ходімо, Зайчику, на пташок колючками кидатися!

—Вони так нічого й не зрозуміли,— зітхнув Ведмедик.

—Не засмучуйся,— заспокоїв його їжачок. — Вони все зрозуміють, навіть швидше ніж ти думаєш.

Зайчик та Білочка ганяли Сороку й не помітили, як опинилися біля лісового болота, і раптом: «Бульк!» — Зайчик провалився у трясовину.

—А-яй-яй! — закричало злякане Зайченя. —Білочко, рятуй мене мерщій, бо затягне мене під воду!!!

—От дурник косоокий, де були твої очі? — вигукнула Білочка. — Як я тебе тепер витягатиму? Ти великий і важчий за мене, не варто й намагатися,— і обернувшись, пострибала геть.

Бідненький Зайчик, як йому стало страшно й образливо: «Тепер я втоплюся в цьому болоті і нікому мене врятувати!».

—Буль-буль, рятуйте, хто може!!! — з останніх сил закричав Зайчик, вже й не сподіваючись на допомогу.

—Тримайся! Сіренький! — раптом почулося звідкись.

Зайченя озирнулося й побачило, як Ведмедик простягнув йому довжелезну палицю.

—Чіпляйся, мерщій!!! — кричав їжачок. Зайчик навіть опам'ятатися не встиг, як опинився на березі. Адже недарма Ведмідь вважається найсильнішим у лісі. Зайченя обтрусило мокру шубку й геть стало схожим на їжачка, бо хутро від води трохи злиплося й тепер стирчало на різні боки, як голки.

—Який ти кумедний,— засміялися їжачок та Ведмедик.

—Вирішили мені помститися?— ображено запитав Зайчик і від сорому за минулі справи опустив очі.

—Що ти,—відповів їжачок,—ми просто щасливі, що встигли вчасно й змогли допомогти тобі! А сміємося тому, що ти зараз геть схожий на мене, хі-хі-хі.

—Як то на тебе? — і Зайченя почало оглядати себе з усіх боків. — Ай справді,— ледь зміг вимовити Зайчик і залився веселим сміхом, побачивши на що перетворилася його пухнаста шубка.

—Їжачок, Ведмедику, ви не сердитеся на мене? — раптом запитав Зайчик. — Я так хочу з вами дружити, адже ви врятували мені життя, навіть не звертаючи уваги на те, що я так погано ставився до вас обох.

—Зайчику, ми будемо дуже раді з тобою товаришувати, адже ти знаєш стільки цікавих ігор,— відповів Ведмедик.

І всі разом весело покрокували на велику галявину гратися. Тим часом Білочка сиділа у своєму дуплі сама-самісінька. «Як це їжачок міг так довго бути зовсім один, без друзів? — розмірковувала вона,— мені самій так сумно».

Раптом, почувши голоси на галявині, вона визирнула з дупла й подивилася вниз. Побачивши, що їжачок, Ведмедик і Зайчик разом, від здивування ледь не впала додолу. Так і дивилася на них із відкритим ротом, їй так захотілося погратися з ними, але чомусь саме зараз їй стало соромно, вона пригадала, як насміхалася з маленького їжачка та вайлуватого Ведмедика, як покинула напризволяще пухнастого Зайчи­ка на болоті й зрозуміла, що тепер, мабуть, ніхто з них не захоче з нею дружити. І після таких думок, заплакавши, повернулася до своєї хатки та й вирішила сидіти вдома.

—Іди до нас, Білочко,— побачивши її, крикнув Ведмедик, але вона сховалася в дуплі.

Через деякий час їй стало зовсім нестерпно слухати, як весело граються її колишні друзі. І вона спустилася до них.

Ти хочеш знати, що сталося далі?

У лісі з'явилася команда Рятівників, що поспішають на допомогу тим, хто потрапив у біду. Рятівники дружать і зараз, тому що в цій команді кожен зайняв своє особливе місце; кожен знає, що завжди може розраховувати на надійне плече друга; кожен приймає іншого таким, яким він є.

Якщо проблема стоїть гостро, цю казку може прочитати вихователь або психолог, обговоривши з дітьми, наприклад:

—Що я порадив би їжачкові, щоб із нього не насміхалися;

—Такі їжачки, Ведмедики, Білочки та Зайчики живуть серед нас, і ми самі можемо опинитися на їх місць Отже, що ми робитимемо, якщо...