Жила-була собі дівчинка.
Звали її Нюша. Вона не боялася ні павуків, ні великих морських хвиль, ні зубних
лікарів. Натомість вона страшенно боялася собак: великих і маленьких, товстих і
худих, волохатих і гладких. Не боялася вона тільки свого вірного пуделя
Теодора.
Цей страх Нюші дуже заважав.
І от одного разу, лягаючи спати, вона загадала бажання: «Хочу більше ніколи в
житті не боятися собак!» І заснула. І приснився їй дуже дивний сон...
Нюша відчула, що лежить на
чомусь твердому й холодному, і почула голоси, що говорять пошепки. Спочатку
чоловічий сказав: «Подивись-но сюди. Лежить на землі, бідолаха. Неначебто
дихає...» А потім жіночий: «Так яка різниця? Спить, напевно. Не будемо ж ми її
підбирати. Пішли!» Нюша здригнулася, розплющила очі і побачила двох собак
породи колі, що схилилися над нею.
«Мила, відійди-но! Здається,
вона прийшла до тями» - звернувся один з них до іншого, а точніше сказати, до
іншої, тому що це явно була юна леді. Вона була трохи менша зростом, її гладка
шерстинка поблискувала на сонці, а карі розкосі очі виражали тривогу й жах.
Нюша з подивом дивилася на цю
дивну собачу парочку, що говорить людськими голосами, думаючи про те, де вона й
розуміючи, що не розуміє нічого. Вона хотіла викликнути: «Хто ви? Як же так?
Хіба собаки вміють розмовляти?!», і вже була відкрила рот, але зненацька
замість людських слів у неї вирвалося: «Гав? Гав? Гав?!». Нюша мимоволі
замовкла, шокована цим разючим явищем.
- На вигляд неначебто
домашня... - невпевнено проговорив колі, - чистенька...»
- Милий, з цього нічого не
виходить, - заперечила його супутниця. - Ти хіба не пам'ятаєш цю жахливу
історію, про яку вчора розповідали по телевізору? Про бульдогів, що тримали в себе
в будинку велику руду людину. Теж дуже спокійну на вигляд. А потім вони пішли в
гості, а вона вилізла у вікно, спустилася на двір і по-звірячому покусала беззахисну стару ротвейлершу.
- Але ця начебто зовсім не
агресивна, молоденька.... - продовжував Милий, пильно розглядаючи Нюшу.
- А що це за перстень на
пальці? - запитала Мила, розглядаючи Нюшину обручку .
- Не знаю, - із сумнівом
відповів Милий, піднявши ліве вухо. - Напевно, щось подібне до нашийника...
- Цікаво, вона щеплена від
сказу?» - не вгамовувалася Мила.
«Начебто, так. Подивися на її лапу, - і Милий кивнув
головою на Нюшине щеплення від віспи на лівому передпліччі, після чого благаючи
подивився на свою супутницю й запитав, - Може візьмемо її додому, га?
- Додому?! - викликнула та. -
Ти з глузду зійшов! Щоб вона валялася на нашому дивані?! А може, у неї блохи?!
- Чоловічок! А, чоловічок! А
ну-но, підіймайся. Хочеш їсти? - м'яко запитав Милий, нахиляючи над Нюшею. Вона
повільно стала на ноги й обтрусилася. - Підеш з нами?
Нюша кивнула.
- Не знаю, як це
розуміти, - із сумнівом вимовив Милий. - Я не фахівець з людської невербаліки
(якщо в звірів вона взагалі є, звичайно), але здається, це означає «так».
Мила явно не виявляла
особливого ентузіазму з приводу приручення Нюші, але слова Милого, очевидно, добро вплинули.
І вони пішли втрьох по
вулиці, розмірним кроком. Нюша озиралася по сторонах. Як видно, це був казковий
світ. Назустріч їй поспішали замислені Ерделі; за кермом автомобілів сиділи
зосереджені Сенбернари; за столиком у піцерії жваво базікали й сміялися дві юні
Доберманші.
Подружжя Милих, і Нюша слідом
за ними, увійшли в дворик маленького триповерхового будинку. «Ось тут ми й
живемо» - звернувся до неї Милий.
«Який чарівний будиночок!» -
хотіла сказати Нюша, але замість цього захоплено дзявкнула й замовкла. І отут
позаду зчинився гидкий пронизливий галас: «Люди-и-и-на! Це Люди-и-н-а-а-а-а! Ви
що, не знаєте, що заборонено вигулювати людей без намордників?! Що це за
неподобство! Я покличу санітарну службу, і вашу злісну людину заберуть у поліклініку
для дослідів !»
Нюша озирнулася й побачила
сидячого на лавці чорного Пуделя. Він був явно завзятим захисником правопорядку
й борцем за собачу гігієну.
- У поліклініку! У
поліклініку! - волав Пудель.
- Не треба мене в
поліклініку! Я добра! - закричала, а точніше, загавкала Нюша.
- Ненька рідна! Ви гляньте,
як вона гавкає! Вона скажена! Заберіть її від мене! Я боюся людей без
намордників!
- Я не скажена! Не скажена! -
не вгамовувалася Нюша.
- Я домашня! Я не кусаюся! -
крикнула вона ... і прокинулася. Прямо в неї над вухом сидів Теодор та
роздратовано дзявкав. Надворі був ранок, і його вже давно було час вигуляти.
Нюша умилася, одяглася і, усе
ще знаходячись під враженням сну, вийшла з Теодором на двір.
Вони гуляли хвилин
п'ятнадцять. І отут Нюша побачила жінку, а з нею - прекрасну молоду колі з
блискучою на сонці шерсткою й розкосими зацікавленими очима.
«Мила! - кинулася
до неї Нюша. - Ти мене впізнаєш? Не бійся мене! І не треба було турбуватися за
диван. У мене немає бліх!». Але собака тільки здивовано спостерігав за нею. А
хазяйка відразу потягнула за повідець і повела його геть, буркочучи собі під
ніс: «Пішли. Пішли звідси. Здається, ця дівчина скажена».
Комментариев нет:
Отправить комментарий