"Чи знаєте ви, чому стару зиму проганяє саме ластівка? Не тому, що вона швидко літає, а тому, що їй Бог довірив найцінніший скарб.
Кажуть старі люди, що кожна ластівка носить на шиї низку золотих ключів. Вони такі дрібні й прозорі, що людське око їх не бачить, але чує. Коли пташка щебече під стріхою – "дзень-дзень-дзень" – то не просто пісня. То дзвенять ключі, якими вона відмикає землю, випускаючи на волю трави, квіти й тепле сонце.
Одного разу в заможне село прилетіла пара ластівок. Зраділи люди, відчинили вікна, щоб весняний дух у хату йшов. Тільки багач Гнат був не радий.
– Геть звідси! – кричав він. – Ви мені стіни брудните, спати заважаєте своїм цвіріньканням!
Звили ластівки гніздо над його різьбленим ґанком. Побачив це Гнат, схопив палицю і збив гніздо додолу. Розбилася глиняна хатка, випали яєчка на каміння.
Закричала ластівка так жалібно, що навіть вітер стих. Вона злетіла над головою жорстокого господаря, і всі побачили, як на її шиї блиснули золоті іскри.
– Ти не гніздо зруйнував, ти щастя своє розбив! – прокричала пташка людським голосом. – Я забираю ключі назад! Не буде вам весни, не буде вам літа, пануватиме тут вічний холод, як у твоєму серці!
Ластівка знялася в небо і полетіла назад у Вирій. І тієї ж миті сталося страшне.
Сонце, що саме почало пригрівати, зблідло і сховалося за свинцеві хмари. Зелена трава посіріла й ужмурилася. З неба посипався густий, колючий сніг. Річка, що вчора зламала кригу, знову замерзла.
Все село вкрилося білою ковдрою. Люди плакали, просили пташку повернутися, але небо було порожнім. Гнат побіг до хати, та двері примерзли, а піч не гріла. Його багатство стало купою крижаного непотребу.
Кажуть, те село й досі стоїть у снігах, забуте Богом і теплом. Там завжди виє вітер, шукаючи, кого б зігріти. А ми з того часу знаємо: ластівка – то недоторканна гостя. Хто її образить, той ризикує назавжди залишитися в зимі."
Комментариев нет:
Отправить комментарий