(для агресивних малят)
Жило собі на світі Левеня, не велике й не мале, руде. Мало гарні жовті очі, довгі жорсткі вуса, сильні лапи й довгий хвіст. Але було воно дуже-дуже сердите: рідко посміхалося, нікого ніколи не жаліло, бо вважало, що для того, щоб вирости справжнім Левом, цього робити не можна.
Одного разу гуляло Левеня лісом і побачило, як звірята грають у м'яч. М'ячик весело стрибав від Жирафика до Кабанчика, від Кабанчика до Жабеняти, від Жабеняти до Зебри.
Левеня спритно вистрибнуло в коло та схопило гарний м'яч лапами. Всі звірята завмерли на місці від несподіванки.
—Віддай, будь ласка, нашу іграшку, — попросило Жабеня.
—Не віддам, — прогарчало у відповідь Левеня.
—Віддай, — попросила Зебра. Левеня лише похитало головою й гаркнуло ще голосніше.
«—Якщо так», — сказав Кабанчик, — то ми самі заберемо м'яч у тебе!
—Тільки спробуй, — гаркнуло Левеня й випустило великі й гострі пазури.
—Ось і спробую, —відповів Кабанчик та й став підходити до Левеняти, роздуваючи ніздрі на своєму п'ятачку.
—Стій, Кабанчику, стій, — квакнуло Жабеня, — не треба. Але він того не чув.
Підбігши до Левеняти, Кабанчик спробував відібрати м’яч.
Та тільки нашкодив ще більше... Звичайно, Левенятко було спритнішим і високо підстрибнувши, перескочило через Кабанчика ще міцніше стиснувши пазурами м'яч. І раптом: ба-бах!!! — щось так голосно грюкнуло, що всі малята злякалися, навіть Левеня. Коли все стихло, й звірята розплющили очі, то побачили, що м'ячик лопнув, і з нього виходить повітря: ш-ш-ш!!! Звірята дуже засмутилися, а Жабенятко навіть заплакало. Левеня задоволено гаркнуло:
—Це вам за те, що гралися без мене! І вигнувши спину зникло в гущавині лісу.
На жаль, Левеня чинило так не вперше. Воно часто ображало інших звірят, його не кликали до веселих ігор, бо боялися, що він когось образить чи ще гірше — вдарить гострими пазурами.
Але й Левеня не було задоволене, з часом йому стало сумно самому й захотілося з кимось пострибати через струмок, побігати навипередки, але нікого не було видно й чутно.
Раптом перед ним з'явився яскравий Метелик. Він змахував крильцями, ніби запрошував із собою на прогулянку. Левеня підстрибнуло від задоволення:
—А-а-а, ось кого я зараз упіймаю — вигукнуло Левеня й спробувало вхопити Метелика. Та дарма, Метелик змахнув крилами і сів на іншу квітку.
—Р-р-р! — заревіло Левеня, — не жартуй зі мною! Дожену, впіймаю та з'їм!!! І погналося за Метеликом. А той, легко змахуючи крильцями, полетів до лісу, сідаючи то на одну квітку, то на іншу. Левеня остаточно розсердилося і, голосно рикаючи, стрибало через кущі, намагаючись упіймати прудкого Метелика. Та ось раптом чомусь стало дуже темно, і Левеня заревіло від болю. Ви запитаєте, що сталося? Просто наш малий злюка впав у величезну мисливську яму та поранив лапу.
—Ой-ой-ой!!! Як боляче! Як темно! — злякано плакало Левеня. — Що ж мені тепер робити? Яма така глибока, я не зможу з хворою лапою вистрибнути з неї... Воно підняло вгору свою велику голову з жовтими очима, повними сліз. Високо в небі пливли білі-білі хмаринки, сяяло яскраве сонечко, було чутно, як співають птахи. Левеня сіло на дні ями й голосно-голосно заплакало.
—Гей! Ти чого плачеш? — почулося раптом згори.
Левеня підняло свої великі жовті очі, які світилися в темряві, й побачило того самого Метелика, через якого опинилося в такій скруті.
—Чого тобі, — буркнуло Левеня Метеликові, — посміятися з мене прилетів?
—Дуже боляче? — співчутливо запитав Метелик.
—Дуже!!! Можеш радіти, — ображено відповіло Левеня.
Метелик сидів мовчки, лише повільно складав та розгортав свої веселкові крила.
—Я допоможу тобі, — раптом вигукнув він. — Я вже придумав як!
—Та що ти можеш, адже ти такий маленький і слабкий, — сумно зітхнуло Левеня.
—Зачекай, я зараз! — і Метелик зник у синьому небі.
—Ну, ось... І цей мене кинув! Всі мене кидають. Мене ніхто не любить, друзів у мене немає. Цікаво, а як це мати друзів? Добре це, чи погано — я ж не знаю, — розмірковувало вголос Левеня.
—Ось він! — знову почувся чийсь голос згори.
—Ти повернувся! — з полегшенням зітхнуло Левеня, й підняло до неба очі.
Зверху на нього дивилися Жирафик, Кабанчик, Жабеня, Зебра й маленький Метелик.
—Що, поглузувати з мене прийшли, — ображено мовило Левеня.
«—Еге ж, яка глибоченна, моєї шиї не вистачить», — сказав Жирафик, — що ж робитимемо?
Левеня здивовано спостерігало за тим, що відбувалося нагорі.
—Ква-ква, он невелике деревце. Якщо його зігнути воно може дістати до дна ями, — вигукнуло Жабенятко, —тільки я не зможу один цього зробити.
—Ми зараз, — крикнув Кабанчик і підморгнув Зебрі.
Нагорі все стихло, лише Метелик лагідно дивився на нещасне Левеня.
—На, тримай, — і наш маленький герой побачив, як до ями почало опускатися тоненьке деревце, — чіпляйся мерщій, — закричав Метелик.
Левеня, не розуміючи, що відбувається обома великими лапами й гострими пазурами щосили вхопилося за гілки та листя. А потім йому здалося, що він уміє літати, як Метелик: синє небо й сонце стали наближатися так швидко, що Левеня й незчулося, як опинилося нагорі, — буме! — і воно гепнулося у траву серед квітів. Тут було тепло, а не так, як у ямі — сиро й холодно, до того ж ще й страшно.
Навколо стояли всі звірята й розгублено дивилися на нього.
—Чому ви на мене так дивитеся? — тихо запитало Левеня.
—А ти не будеш гарчати? — запитала Зебра.
—І дряпатися своїми пазурами? — злякано перепитав Жирафик.
—І хапати великими лапами? — тихенько проквакало Жабеня.
—Ні, мабуть, не буде, — посміхнувся Метелик.
—Ні, не буду, ...правда... — винувато мовило Левеня.
—Тоді є пропозиція погратися в доганялки! — закричав радісно Кабанчик.
—І мене візьмете? — здивовано перепитало Левеня.
—Так!!! —відповіли всі хором.
І всі разом побігли до прозорого струмка. Звірята довго ще гралися та веселилися, й дружно сміялися, коли всі перегони завжди вигравав маленький Метелик, а у грі в хованки ніколи не вдавалося відшукати зелене Жабеня в зеленій траві. Всі так стомилися, що відпочивати під велике дерево вже ледь добрели, а Левеня йшло й думало, що воно тепер точно знає: друзі — це добре, й тепер вони в нього є!!!
Комментариев нет:
Отправить комментарий