Безай Ольга Валеріївна

 

Як пес собі друга знайшов (українська народна казка)

Колись давно-давно пес жив сам-один. «Недобре жити одному, – думає собі, – от коли б знайти когось, найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом».

І пішов пес в ліс шукати собі друга. Чув він од зайця, що немає в світі сміливішого, дужчого звіра, ніж вовк. Аж тут вовк як уродився. Іде назустріч, зубами клацає. Та не злякався пес.

– Давай, вовче, з тобою дружити!

– Давай! – згодився вовк. – Недобре одному!

Увечері полягали вони спати на м’який мох під деревом. Опівночі пес раптом почув якийсь шерех, схопився й голосно загавкав. Вовк перелякався, підібгав хвоста й ну зацитькувати пса.

– Тихо! Тихо! Цить, не гавкай, бо ведмідь почує, прийде і розшматує мене...

– Ой, який ти боягуз! – здивувався пес. – Я менший за тебе, а зовсім не боюся. Ану, покажи мені ведмедя, бо я його ще досі не бачив.

Пішли вони полем. Коли бачать – лежить у сушняку кошлатий бурий ведмідь.

– Онде він, – здалека показав вовк і втік, покинувши пса самого.

Підбіг пес до ведмедя й каже:

– Здрастуй, ведмедю! Хочу подружити з тобою!

Ведмідь блимнув на нього спідлоба й пробурчав:

– Ну гаразд!

І стали вони жити разом. Увечері полягали спати, та пес знов почув шерех і забурчав:

-      Ану тихо! Не гавкай, будь ласка, бо ще тигр почує! Наскочить і розшматує нас із тобою.

«Е, ні! – подумав собака. – Що ж воно за товариш? Якогось тигра боїться».

– Покажи мені тигра, – попрохав ведмедя.

Вранці ведмідь тихесенько сказав:

– Онде він іде. Тигр...

Сказав і дременув у хащу.

– Оце то справді великий звір! А який дужий! Він, мабуть, нікого не боїться. Краще дружитиму з ним! – вирішив пес.

Підбіг до тигра й каже йому:

– Чуєш, тигре! Хочу з тобою дружити!

Подумав, подумав тигр і погодився. Уночі, коли полягали спати, пес знов загарчав. Тигр схопився:

– Ану тихо, бо лев почує! Прийде й зжере нас обох відразу!

– Покажи мені, де живе той лев! – попрохав собака.

Але тигр так злякався, що не захотів навіть показати собаці, де живуть леви. Стояв і трусився від жаху. Довелося псові йти самому. Шукав, шукав аж до вечора й не знайшов лева.

А вночі прокинувся від несамовитого реву – земля задвигтіла, ліс застогнав. То був лев. Пес сміливо підбіг до нього. Лев загарчав, грива йому наїжилася.

– Що ти за звір? – сердито запитав лев. – Чому не боїшся мене? Я ж тебе зараз на шматки роздеру!

Але пес не злякався.

– Чуєш, леве! Я хочу з тобою дружити!

– Ну що ж, – загарчав лев. – Коли так, ходімо зі мною!

Цілий день вони блукали разом по лісах та полях, аж усі звірі від них поховалися. А ввечері лягли спати в кущах.

Уночі пес прокинувся від якогось шереху, нашорошився й дзвінко загавкав. Лев розлютився:

– Тихо ти! Почує людина – вб’є нас обох! У неї є вогненна залізна палиця з громовим голосом.

Закортіло псові дізнатися, що ж це воно таке – людина? Подалися вони вдвох з левом її шукати. Незабаром зустріли на дорозі малого хлопчика.

– Може, це людина? – питає пес.

– Це! Тільки ще не виросла, – каже лев.

Рушили далі. Коли бачать на дорозі старенького дідуся. Він поволі брів, спираючись на палицю.

– Це людина? – знов питає пес.

– Це! Тільки вже постаріла. Бачиш – на трьох ногах ходить.

Через деякий час зустріли вони молодого хлопця, який їхав верхи на коні.

– Оце і є людина! – гукнув лев і стрімголов кинувся тікати.

Підійшов пес до хлопця, пометляв хвостом і каже:

– Людино! Я шукаю собі найдужчого, найсміливішого друга. Давай дружити.

– Згода! – відповів хлопець. – Тільки знай: я не люблю боягузів!

Увечері полягали спати. Раптом псові знову вчувся якийсь шерех, і він голосно загавкав. Хлопець миттю прокинувся, схопив рушницю – оту вогненну палицю з громовим голосом, що про неї казав лев, і побіг разом з псом шукати, хто це шарудів поблизу.

– Нас удвох з тобою ніякий ворог не злякає! – сказав він псові.

І збагнув пес, що знайшов нарешті справжнього друга – найдужчого, найсміливішого.

З того часу пес дружить з людиною, щиро їй слугує.