"Якось літнього ранку зустрілися на краю великого поля золотиста бджола та чорна муха. Сонечко тільки-но зійшло, роса виблискувала на траві, і світ здавався вмитим та свіжим.
– Давай полетимо на той бік поля, подивимося, як там життя вирує! – запропонувала бджола.
– А давай! – погодилася муха.
Розправили вони крильця і полетіли одним і тим самим шляхом.
Минув день. Надвечір обидві мандрівниці повернулися до рідного дерева, де на товстій гілці спочивав старий мудрий ворон. Він і питає:
– Ну що, крилаті мандрівниці? Розкажіть, яким ви побачили світ за цим полем? Що там є?
Муха першою вискочила наперед, невдоволено потираючи лапки:
– Ой, дідусю, і не питай! Світ – це просто жахливе місце! Я летіла через усе поле і бачила тільки глейку багнюку біля дороги. А далі – там узагалі смердючий смітник, брудні калюжі та якісь гнилі огризки. Ледве крила не вимазала! Нічого хорошого в цьому світі немає, суцільний бруд і сморід.
Бджола здивовано подивилася на неї, розправила свої прозорі крильця, з яких солодко пахло пилком, і лагідно промовила:
– Як же так, сестрице? Ми ж летіли однією дорогою! Я не бачила жодного смітника і жодної брудної калюжі. Я бачила лише безкраї килими червоної конюшини, розкішні соняшники, що тягнулися до неба, і пахучу липу. Світ – це прекрасний, квітучий сад, повен солодкого нектару, сонця та радості!
Замислився старий ворон, хитаючи сивою головою. А потім тихо сказав:
– Поле було одне, і летіли ви разом. Але кожна з вас знайшла лише те, що шукала. Ти, мухо, шукала бруд – і знайшла його навіть там, де цвіли квіти. А ти, бджілко, шукала нектар – і побачила красу, оминувши всі калюжі.
Так воно і поміж людьми буває. Цей світ – наче те велике поле. Він ні поганий, ні хороший, він уміщує в собі абсолютно все. Ми бачимо світ не таким, яким він є, а таким, якими є ми самі. І кожен завжди знаходить у ньому лише те, до чого прагне його власне серце."
Комментариев нет:
Отправить комментарий